Келійні записи
РАБ, ЯКИЙ ЗАЦАРЮВАВ
Від того дня, коли ми перестаємо бути язичниками і стаємо християнами, ми припиняємо «просто жити» і починаємо страждати, мучитися, знемагати від усього того, чим раніше втішалися і заспокоювалися. Те, що раніше здавалося бажаним та спокійним, що розважало та втішало і все ще, за старою звичкою, вабить до себе і манить, вже заборонене, воно гірчить, палить, томить і викликає нудоту; з ним доводиться боротися, від нього відбиватися. Те, що здавалося рідним домом, стає оковами і тенетами. Що звеселяло і розслабляло, тепер засмучує і напружує, що здавалося ніжним ароматом, обертається відразливим смородом. Що підбадьорювало, давало стимул жити, як тепер відкрилося, було лише «наркотиком», обманливим, отруйним зіллям. Той, хто здавався приятелем і співбратом, виявився підступним, зловмисним ворогом. Від того, що любили бачити і чути, виявилося, треба швидше відвернутися і дивитися в іншу сторону – туди, де досі нічого не бачили і не помічали. Стало потрібно берегти і слух від чогось близького, такого рідного, зрозумілого та виразно чутного і прислухатися до того, що завжди вважали неіснуючим, вигаданим.
Але саме воно, вигадане, і виявилося найреальнішою дійсністю! І що лякало, від чого в страху відверталися, на тому тепер треба зосередитися цілою увагою… Чому так?
Та тому, що людина, а з нею все: всі діла її, всі думки, всі почуття, цілий світ навколо – все «вивернулося навиворіт», «нутром назовні». Так якби мої органи – всі ці мої «смакові рецептори», всі ці мої нутрощі, які вкушають та засвоюють просту, грубу їжу, жують і всмоктують порох – стали моєю зовнішністю, а обличчя, руки, мої очі та вуха втягнулися всередину і бачили би тільки морок свого дебелого тіла. Який жах! Яка маревна фантасмагорія! Сальвадор Далі! Але так і є! Те, що має бачити світ Божий, – точніше, Бога, відображеного в Його творінні, бачити і тремтіти, хвалити і славити, – все це обернулося всередину, хвалить і славить лише своє важке, дебеле, плазуюче по землі: свою ситість, свою хтивість і свою земну винахідливість. Те, що призначено лише для найгрубшого, для чорної, найнижчої роботи, вийшло назовні, стало панувати, стало давати поради, стало вождем, главою. Черево, похіть, лоскотання нервів – вони стали нашими очима, нашими вухами, нашим життям та нашим обличчям.
Земля трясеться, коли раб зацарює, коли раб прожене господиню свою (пор. Прип. 30, 21-23), – за словом Соломона. Ось він – найстрашніший «державний переворот»! Тепер вже, звичайно, має бути зворотний процес: довгий, болючий, преважкий. Так повільно, з тривалим болем повертається до життя людина, яка довгі роки вживала сильні наркотики і майже вже приречена, але після довгих і наполегливих зусиль добрих лікарів повернена знову обличчям до реального життя. Як із жахливого сну, як із тривалого ув'язнення – поволі – приходить впізнавання, згадування чогось направду живого і справжнього. І як часто приходить сумнів у можливості видужання! Як часто солодкість гріха здається непереборною, життя без цих земних забав і розваг представляється нестерпно порожнім, несмачним, як старий, висохлий сухарик. Але це не так! Це тільки обман, диявольська спокуса: коли почне повертатися здоров'я, коли з'явиться здоровий смак та почуття стануть прокидатися, тоді потрохи почне відчуватися якась найтонша солодкість, приємність якої ні з чим не можна порівняти, ні з якою найсолодшою приємністю світу плотського. Солодкість тихої усамітненої молитви, мовчання та заглиблення в духовні розважання, бачення тої краси, яка відбивається в життях святих, знайомство з висотою і святістю християнського подвигу – всі ці нові переживання вже на початках несуть в собі таку незвичайну розраду!
Але всі ці почуття ніжні, тонкі, як запахи польових весняних квітів. Так легко їх загубити, злякати, перебити густо пахучими випарами, які проникають від «єгипетських казанів з м'ясом» (Див.: Вих. 16, 3). Тривала, важка боротьба! Чи багато зважиться ось так перехворіти, перестраждати, протиснутися крізь вушко в голці (Пор.: Мт. 19, 24; Мк. 10, 25; Лк. 18, 25)? Як грубе, плотське може перетекти в духовне, в найтонше? Чи можемо крізь скло пронести свічку? Можемо! Запалимо її, вона прогорить, але світло і тепло проникнуть через скло, понесуться удалину, до самого неба. Горіти, плавитися і перетворюватися у світло та жар під дією вогню – складний процес. Жити заради Бога, спасати душу не спокійне, задоволене життя, а битва, кровопролиття, хрестоносіння. Не мир прийшов принести Христос на землю, а меч (Пор.: Мт. 10, 34).
ЖАЛЮГІДНЕ ВИДОВИЩЕ
Коли відвертається Бог від душі за її зраду... або ні: сама душа через свою зраду губить дерзновення перед Богом і майже не надіється бути почутою, коли «мідна стіна» перегороджує їй шлях до духовного, яка хмара, яке темне царство обволікає її, яким жалюгідним видовищем є тоді душа людини! Моторошне напрошується порівняння: ось черв’як на асфальті, на якого наступила важка нога перехожого: одна половина його роздушена, прилипла до асфальту, друга ще жива — судорожно здіймається, напружується, тремтить, силкується повзти, трясеться від болю, ніби тягнеться до неба; здається, простягла б руки, взиваючи про допомогу, але рук нема, голосу нема; лише безмовна потуга відірватися від цієї своєї мертвої, прилиплої до землі половини.
Що ми можемо самі? Чи можемо хоча б трохи самі допомогти собі? Так само, як цей роздушений черв’як! Тільки в муці розгойдуватися, здригатися, тягнутися кудись вгору; залишаючись болем прикованими до землі. Поки не вирветься душа з цієї самости, не проріжеться голос її, що призиває Спасителя свого, поки не увірує в можливість чуда, в його необхідність для неї, до тих пір весь час так само буде томитися, беззвучно стогнати в нікуди... І як багато душ саме в ось такому становищі!
Але ж чудо цілком може відбутися: є сила, здатна зцілити, оживити, воскресити розтоптане й роздушене, вдихнути в мерця нове життя, — власне не «підлікувати», а «воскресити», навіть заново «народити», перетворити «черв'ячка» в гарного та веселого літнього метелика, який пурхає в променях сонця з квітки на квітку, солодко п’є нектар, який буде таким щасливим, що навіть не захоче згадувати про жах, пережитий, коли він був маленьким черв’ячком, повзав у бруді та набивав черевце цим брудом. Чудо велике, здійснися й над нами!
[Святе Письмо] [Богослужбові
твори] [Святоотцівська спадщина]
[Різна релігійна література]
[Життя святих] [Українська
поезія] [ Різна художня література]